Знайомі захисників по активістському руху, які боролися за повернення чоловіків з полону, писали: про одного без іншого не говоримо. На прапорах, з якими рідні та друзі захисників Маріуполя Дениса Мацоли та Влада Журавльова виходили на акції-нагадування, їхні фото майже завжди поруч.Влад із позивним Іскра провів у російських колоніях 4 роки й 1 місяць. Він повернувся в Україну під час обміну у форматі «1000 на 1000» 15 травня 2026 року.Денис досі залишається у полоні.Журналістка Еспресо поговорила з Іскрою про його досвід війни, Маріуполь, перебування в полоні та побратима, який досі там залишається.Розповідь захисника публікуємо трьома частинами. Раніше вийшли перша і друга частини.Мені пощастило, я вчасно повернувся, але не всім щаститьЄ люди, які через стан здоров'я не змогли пережити полон. І, знаючи про це, в голову лізуть жахливі думки, що, можливо, ти будеш одним із них. Мені пощастило, я дуже вчасно повернувся, але не всім щастить. У Дениса Мацоли, з яким ми разом проходили службу і потрапили в полон, також є проблеми зі здоров'ям.Останній раз ми бачилися в Оленівці, коли нас грузили на вантажівки, в яких везли в Таганрог, де він 100% теж був, бо там були всі. Але ми вже там не бачилися, уже почалася прийомка, потім мене в камеру окремо відсортували. Ми вже там не перетиналися.Вже після повернення я чув від людей, які були з ним у в'язниці, що він перебуває в одиночній камері, його стан незадовільний.військові Влад Журавльов і Денис Мацола, фото: Влад ЖуравльовУсі сподіваються на краще, але його відокремили від усіх. Сподіваєшся на краще, але одних надій мало. Треба щось робити, якось впливати, на когось тиснути. Тому я і намагаюся розповідати про нього якомога більше, щоб світ знав, що є люди, які потребують допомоги. Є люди, які потребують першочергового повернення, до яких є “особливе” ставлення з негативної точки зору і в яких здоров'я залишає бажати кращого.Його повна історія стане нам відома лише тоді, коли він сам повернеться і зможе про неї розповісти. Ми можемо лише складати пазл, у якому не вистачає деталей.Перший час у полоні я чекав обмінуПерший час у полоні я чекав обміну, сподівався, що він от-от буде. Спочатку думав: за місяць, потім декілька місяців, потім рік. Але його нема, нема, нема, нема. У якийсь момент я зрозумів, що обміну нема, і хто знає, коли він взагалі буде. Так, колись буде, але він став настільки абстрактним і настільки далеким, десь за горизонтом. Ти перестаєш на це сподіватися і, відповідно, з втратою надії впадаєш у відчай. Тоді я зрозумів, що мені треба чекати, але не обміну, а чогось більш реального, і я почав концентруватися на речах, які були більш близькі.Ми мали одну книжку на десятьох, і читали її по черзі. Ти чекаєш день, коли ти можеш почитати книгу, він скоро настане, і тобі стає від цього легше.Протягом дня є певні моменти, яких ти чекаєш: прийому їжі, зарядки, можливість якої дали проводити з 25-го року. Чекаєш її, щоб трішки покращити свій фізичний стан, підтримати себе у формі.Так як ми там спілкувалися з росіянами російською лише, бо українською було банально небезпечно, в якийсь момент я відчув, що починаю забувати свою рідну мову. Я зрозумів це, коли до нас у камеру підселили хлопця, який використовував багато українських слів у мові, від яких я просто вже відвик за два роки, перебуваючи в полоні. І я почав практикувати українську мову у певні дні, тобто в мене були україномовні дні, які я теж чекав, щоб попрактикуватися. Протягом дня в тебе є події, які ти чекаєш, і протягом тижня в тебе є події, які ти чекаєш. Це і допомогло мені пристосуватися, змиритися з тим, що ось це моє життя, у мене такий тип рутини. Воно отак проходить і все.А те, що той примарний обмін буде колись. Буде, але це таке. Усі ми колись, може, поїдемо за кордон відпочити, коли накопичимо грошей. Але коли це буде? А зараз ти зможеш у п'ятницю сходити, відпочити десь у якомусь закладі зі своїми друзями. Ти от цього більше чекаєш, правильно? Аніж того, що через рік там чи через два зможеш поїхати за кордон. Чекаєш чогось реального. І через це легше існувати.Влад Журавльов, фото: Влад ЖуравльовМи всі дали дані один одному стосовно своїх родичів, і кожен, хто повертається з полону, зв'язується з родичами тих, з ким перебував в одній камері, щоб повідомити якусь інформацію про сина, чоловіка, батька.Так само повідомляли і про мене люди, яким пощастило повернутися раніше. У мене була зустріч із людиною, з якою ми були в одній камері, але вона вийшла на пів року раніше.Переживши разом таке жахіття, приємно зустрітися з людьми, з якими ти пройшов через це, але зустрітися, коли воно вже залишилося в минулому.Мої родичі вперше отримали звісточку, що я живий, у 22-му році, коли хлопець, який сидів зі мною в камері, з 36-ї бригади морської піхоти, вийшов, зв'язався з моєю дружиною і надав першу інформацію про мене.На жаль, ми з ним не змогли зустрітися і поговорити після мого повернення, оскільки він залишився в строю і загинув героїчно під час бою під Кринками у складі морської піхоти. Владислав Літовчук його звали, позивний Літо.На щастя, наш підрозділ зараз теж міняютьПід час мого обміну були побратими не просто з мого батальйону, а навіть з моєї роти, з якими ми не бачилися всі ці чотири роки. Побачилися востаннє в Оленівці і потім вже під час самого обміну.На щастя, наш підрозділ зараз теж міняють. Залишилося менше 100 людей на цей момент саме з мого батальйону, це вже не трьохзначне число, і це вже дуже добре.Бо спочатку через обставини, через які ми опинилися в полоні, до нашого підрозділу було окреме ставлення, негативне, через зрозумілі події. Це можна зрозуміти, і міняли людей з нашого батальйону дуже погано.Нам зробили вирок, ще не розібравшись у ситуації. На щастя, ця проблема вже позаду, і тепер усі знають, хто винен, а хто ні, і як дійсно склалися обставини.Влад Журавльов, 501 батальйон морської піхоти, фото: Влад Журавльов, 501 батальйон морської піхотиУ колонії я почав писати віршіУ колонії я почав писати вірші. Вони всі в голові. Я вже пару штук опублікував в інстаграмі навіть. Оскільки там не було можливості займатися будь-якою творчістю, до якої я звик, тобто образотворчим мистецтвом чи музикою, а я людина творча, то зрештою я прийшов до того, що почав писати вірші. Це сталося наприкінці 25-го року.Не дуже багато встиг написати, але відкрив себе в цій сфері. Різна тематика: вони були і військово-ідеологічного спрямування, і романтичні.З'ясувавши, що ще одна людина, яка досі перебуває в полоні, намагається писати вірші, ми зробили невеличкий літературний гурток у нас в камері. Це було таємно, щоб не привертати до себе зайвої уваги.У мене вірші були і на дев'ять строф. Все запам'ятовуєш у голові і опрацьовуєш усе в голові. По черзі обирали тему, на цю тему треба було скласти вірш, мінімум у дві строфи, за встановлений термін.Окрім того, траплялася серед книжок не тільки проза, а й поезія. Ми звідти переймали деякі техніки різних поетів, зрозуміли, що є різні напрями, почали більш поглиблено вивчати це, імажинізм, футуризм, романтизм…До нас приєднувалися інші люди, яких зацікавила ця тема, і багато хто почав писати. Не у всіх це може гарно виходити. Деякі не навчилися відчувати риму, пишуть білі вірші, але в цілому це зацікавило багатьох.Це, до речі, теж момент, який допомагав. Творча діяльність, мені здається, дуже позитивно впливає на морально-психологічний стан будь-якої людини в будь-яких обставинах, а в полоні тим паче.Влад Журавльов 501 ОБМП, фото: Влад ЖуравльовБуду дивитися, де я можу бути кориснішимСучасний світ насправді для мене – це майбутнє. Я себе вже двічі зловив на тому, що для мене минулий рік – це 21-й. Я ще не зовсім синхронізувався з цим світом.Буду дивитися, де я можу бути кориснішим: чи це в бойових умовах знову повернутися в стрій і продовжити цю справу, чи, можливо, у цивільних. Де я буду корисніший для народу, для людства, бо в цьому полягає сенс мого існування, який я сам для себе визначив ідеологічно.Я хочу бути корисним суспільству, тож зараз буду вирішувати, у якій ланці це можна застосувати максимально ефективно.Зараз я включився в соціальне життя. Бо, як я сказав, я хочу знову відчувати себе корисним для суспільства, бо чотири роки я бездіяв. Жив як якась мідія, приклеївся собі, існую. Я не звик до такого життя.Я завжди був активістом. І ціллю мого життя є допомога людям. Як у мене, так і в Дениса Мацоли, на цьому ми зійшлися.