Еспресо - український погляд на світ!
Театр абсурду, мода в Івано-Франківську і ліки від любовної лихоманки – 5 книжок про те, як історія змінює приватне життя
Тут можна зустріти персонажів, які успадкували чужі страхи, людей, чиї біографії збереглися в старих фотографіях, і тих, кого війна поставила перед вибором, якого ніхто не мав би робити. Тож автори пропонують різні способи придивитися до людини: через літературу, пам'ять, міську історію, фантастичне припущення й цілком реальні обставини, у яких і виявляється, хто ми є.Роман Лябига. Театр абсурду. – Брустури: Дискурсус, 2026Абсурд, як знати, має одну неприємну властивість: він не дуже переймається тим, чи вважаємо ми його абсурдом. Він може сидіти в урядовому кріслі, ходити на роботу, роздавати накази, закохуватися, чекати на когось або просто котити камінь угору, знаючи, що завтра доведеться починати все спочатку. Саме з такими персонажами пропонує зустрітися у своїй книжці "Театр абсурду" Роман Лябига. А насправді – у камерній збірці побудованій навколо творів Альбера Камю, Семюела Беккета, Ежена Йонеско та Кобо Абе. Втім, це не перекази класичних текстів і не літературознавчий коментар, автор обирає інший спосіб розмови з літературою: бере знайомих героїв, дає їм можливість заговорити від першої особи й перетворює їхні історії на віршовані монологи. Тут є Калігула з його безмежною жагою влади, Сізіф із приреченою працею, Мерсо з його відстороненістю, Ґодо, якого всі чекають, але який так і не з’являється. Поруч виникають персонажі "Голомозої співачки", "Носорогів", "Стільців", "Чекаючи на Ґодо", "Ендшпілю", "Щасливих днів", а також романів Кобо Абе – "Жінка в пісках", "Чуже обличчя", "Людина-коробка". При цьому автор не обмежується головними героями, його цікавить і вся навколишня людність: чиновники, судді, охоронці, пристосуванці, випадкові свідки, ті, хто боїться, мовчить або вчасно переходить на бік сильнішого. Саме в цій галереї другорядних персонажів абсурд набуває цілком упізнаваних суспільних рис: чума в Камю стає не лише образом смерті, але й моделлю влади, якій допомагають байдужість, страх і звичка коритися; Калігула виявляється не просто божевільним імператором, а випробуванням для всіх, хто опинився поруч із ним. У збірці є короткі вступні вірші-анотації до першоджерел, а також пояснення до персонажів, які допомагають зорієнтуватися в цьому строкатому літературному товаристві. У такий спосіб виходить своєрідний театр без сцени, де кожен отримує право на власний монолог, а читачеві залишається зібрати з них спільну картину людського існування. Олена Бучик. Історія моди Івано-Франківська. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2026Історію міста можна писати за хроніками, будинками, війнами й політичними змінами, а можна подивитися, у що його мешканці вдягалися, де купували одяг, які капелюхи носили й чому часом через них не могли пройти під міськими карнизами. Саме такий несподіваний ракурс обрала у своїй книжці "Історія моди Івано-Франківська" Олена Бучик, простеживши історію міської моди від заснування Станиславова до кінця XX століття. Одяг в авторки – не просто предмет побуту і не каталог фасонів, а спосіб прочитати соціальну історію. Так само мода у цьому дослідженні розповідає про достаток і звички, про міські професії, жіночі й чоловічі ролі, про те, як змінювалися уявлення про пристойність і красу. За капелюхами, пальтами, взуттям і крамницями проступають різні міські середовища, а за ними – люди, які жили в цьому місті задовго до нас. Особливо промовисті деталі, які сьогодні здаються майже анекдотичними. Наприклад, у часи ЗУНР модним стало взуття зі шпорами, яке носили навіть конторські працівники, котрі ніколи не їздили верхи, і газетярі порівнювали цю моду з пошестю іспанського грипу. У передмові історик Іван Монолатій пропонує уявити міську вулицю, де "кожен перехожий – наче герой модної драми: хтось у пальті з витонченими лацканами, хтось із капелюхом, що ховає усмішку, хтось із брошкою, яка блищить мов маленький секрет". Загалом книжка доходить до моди 1980-1990-х років, і старі фотографії, приватні світлини, листівки й журнальні малюнки тут не просто ілюструють текст, а повертають місту його колишніх мешканців.Світлана Пшенічна. Людонарій. – К.: Кондор, 2026За сюжетом цієї історії, звичайний маркетолог, який у вільний час цікавиться емоційним інтелектом, опиняється в дивному середовищі разом із кількома незнайомцями. Тут діють незрозумілі правила, а можливість вибратися залежить від того, чи зможуть вони залишатися людьми. Для головного героя ця умова виявляється не абстрактним моральним випробуванням: йому доведеться зіткнутися з власними помилками, серед яких найболючіша – зникнення його дружини. Таким чином, "Людонарій" Світлани Пшенічної – соціально-психологічний роман із містичним елементом, у якому фантастична ситуація стає способом перевірити цілком реальні людські якості. Незвичайний простір, куди потрапляє герой, можна сприймати і як пастку, і як своєрідну лабораторію людської поведінки. Незнайомці змушені співіснувати, домовлятися, долати взаємну недовіру, а головне – відповідати за власні вчинки. Тут недостатньо просто вижити: треба зрозуміти, чому ти опинився саме в такій ситуації і що в тобі самому привело до неї. У центрі цієї історії – не стільки загадка незвичайного світу, скільки загадка самої людини, яка звикла розглядати емоції як предмет зацікавлення, але тепер мусить пережити їх на власному досвіді. І пошук героєм його зниклої дружини перетворюється на пошук правди, якої він не хотів знати. У цьому сенсі назва книжки – іронічне визначення каталогу людських характерів, а містична умовність сюжету працює на цілком реалістичне запитання: що саме робить нас людьми, коли звичні правила більше не діють?Володимир Даниленко. Ліки від любовної лихоманки. – К.: Видавничий центр "Академія", 2026Сто десять оповідань, п'ять тематичних циклів, кілька десятків людських доль, у яких реальність часом виявляється химернішою за будь-яку вигадку – усе це в книжці "Ліки від любовної лихоманки" Володимира Даниленка, який зібрав тут історії про війну, кохання, людські взаємини з тваринами, дивні вчинки й загадкові випадки. Частина текстів виросла з розповідей військових, волонтерів, журналістів та випадкових співрозмовників, частина належить до авторської художньої уяви. Але межа між ними не завжди очевидна: життя саме підкидає сюжети, які авторові залишається лише вчасно помітити. На початку книжки – оповідання "В окупаційній зоні", чию основу становить історія викладача з Ірпеня, якого російські солдати затримали, коли він вийшов по воду. Переглянувши телефон з українськими контактами, окупанти вирішили, що цього досить для розстрілу, але дорогою до місця страти з'ясувалося, що полонений і конвоїр родом із Донецька й колись навчалися в одній школі. Цей випадок не має нічого від літературної умовності: в ньому зійшлися окупаційна жорстокість, випадковість і дивна людська суперечливість, коли людина, яка щойно була готова вбити, раптом відпускає свою жертву. Втім, автор не обмежується воєнною тематикою. В окремих циклах з'являються історії про любов і зраду, людську жорстокість щодо тварин, містичні випадки, соціальні механізми та філософські притчі. Тут поруч можуть опинитися приблудний пес, який шукає дім, дивакуватий персонаж із побутової комедії й людина, поставлена перед моральним вибором. Автор працює з короткою формою, де сюжет не розростається в пояснення, а часто тримається на одному несподіваному повороті, і навіть ліки з назви книжки тут потрібні не лише від любовної лихоманки, але й від звички вважати людську поведінку передбачуваною. Дарія Тепла. Тінь Малої Ведмедиці. – К.: Лабораторія, 2026Історія родини у цьому романі розгортається на тлі потрясінь українського XX століття. Дитинство героя припадає на час Великого терору, арешту батька, німецької окупації та голоду, але малий має незвичайний спадок – живу родинну тінь, яка супроводжує всі покоління рідних і ніби береже їх від небезпек. Та навіть вона не здатна захистити від людських помилок: одна ніч, коли хлопець відмовляється сховати матір у своїй тіні, змінює все. Загалом роман "Тінь Малої Ведмедиці" Дарії Теплої побудований як родинна сага, що переходить від одного покоління до наступного, не втрачаючи зв'язку з місцем, пам'яттю й успадкованими травмами. Історичні катастрофи тут не просто позначають час дії: вони втручаються в приватне життя, змушують людей робити вибір, наслідки якого відчуватимуть уже їхні нащадки. У цій оповіді степ не є декоративним тлом, він зберігає пам'ять про тих, хто жив і зникав на його просторах, а родинна тінь стає водночас захистом, тягарем і нагадуванням про минуле. "Башта лежала нутрощами назовні, як колись у ній лежали мертві", – вражають описами мандрівні історії. Але серед розмов про смерть, давні вірування й чужі землі раптом виникає й інша інтонація – двоє людей, які ще недавно були майже незнайомцями, стоять на вершині башти й сміються: "Коли тут востаннє сміялися? Століття тому? Два? Десять?" І цей контраст добре передає спосіб, у якій авторка поєднує історичну темряву з живою людською присутністю.
Shown as published in the source's RSS feed. IndiaAIFounders doesn't link out to third-party sites — this is the complete detail available from the feed itself.