Але коли перед популістами — і не лише перед популістичними лідерами, а й перед популістичним суспільством — постають справжні, серйозні й небезпечні виклики, раптом виявляється, що відповісти на них популізмом неможливо.Реактивні дрони, які зараз атакують Україну, тероризують Київ та інші українські міста, не з'явилися нізвідки. Їхні перші зразки почали з'являтися вже давно, і було очевидно, що Росія зробить усе, щоб налагодити їхнє серійне виробництво.Що робила Україна в цей час?Ми відправляли у відставку уряд, змінювали міністра оборони, протестували проти цих змін, змінювали головнокомандувачів. Ми робили все що завгодно, але не готувалися системно до відбиття атак реактивних дронів.Виявилося, що система протидії, яка ефективно працювала проти "шахедів", що мають порівняно невелику швидкість, проти швидкісних реактивних дронів значною мірою безсила.Але ж можна було заздалегідь спрогнозувати, що Росія застосовуватиме цей тип зброї. Можна було готувати засоби протидії, навчати людей, вибудовувати систему оборони.Натомість нам здавалося: з часом розберемося, щось саме з'явиться. Прогнозувати реальні воєнні загрози, очевидно, набагато складніше, ніж прогнозувати уявні й нереальні вибори кожної наступної осені або весни, як до цього звикли в нашому суспільстві.Сьогодні працівники Офісу президента говорять, що проти реактивних дронів ефективно показують себе ПЗРК. І це справді так. Але ми фактично скоротили значну частину мобільних груп, які боролися з дронами на початку війни, перейшовши на інші технології протидії. А тепер виявилося, що вони не дають достатньої відповіді на нову загрозу. Нові засоби боротьби з реактивними дронами теж ще не готові. Читайте також: Терпець закінчується. І в українців, і у західних партнерівТе саме відбувається з енергетикою.Ми чекаємо, що буде з енергетикою наших міст цієї зими. Хоча цілком очевидно: Росія вироблятиме і застосовуватиме зброю, покликану нищити енергетичну інфраструктуру не лише в центрі чи на сході, а по всій Україні.Але більшість українських міст так і не підготувалися належним чином до можливих енергетичних криз, які можуть статися вже цієї зими, особливо якщо вона буде холодною.Свого часу я виступав із трибуни Верховної Ради і говорив про свій рідний Львів, який хотів брати кредити не на системи життєзабезпечення, не на створення незалежної та розподіленої енергетики, а на будівництво доріг та об'єктів соціальної інфраструктури. З мене тоді посміялося керівництво міста: мовляв, я нічого не розумію.Минув час. А Львів як був, так і залишається вкрай вразливим до масштабної енергетичної кризи.Парадокс у тому, що Львів тут зовсім не унікальний. У такому самому становищі перебуває більшість українських міст. Бо централізованої державної політики із забезпечення міст незалежною та розподіленою генерацією, зокрема когенерацією, як не було, так фактично й немає.Так само як немає достатньо системної політики протидії новим видам російської зброї, спрямованої на знищення наших міст.Чи є вихід із цієї ситуації? Очевидно, є.І він точно не в чергових розмовах про наступні вибори, хоча сама ситуація значною мірою породжена жахливою неефективністю державного управління.Провести нормальні демократичні вибори під час великої війни нереально. Тому вихід потрібно шукати в іншому.Суспільство має тиснути на владу не для того, щоб привести до влади одну чи іншу особу. Воно має вимагати професійного захисту держави. Має вимагати залучення професіоналів незалежно від їхніх політичних поглядів, якщо ці люди знають, як насправді організовувати оборону, виробництво зброї, захист міст та енергетики.Натомість ми далі думаємо, що справді важливі й цінні для української історичної пам'яті перепоховання можуть водночас стати інструментом підтримання рейтингу влади.Читайте також: Уроки війни та пастка "на потім"Ми чомусь досі переконані, що в наших пантеонах має бути радянський льотчик українського походження Іван Кожедуб, який не був прихильником української незалежності й залишався частиною радянської військово-політичної системи. І водночас майже не говоримо про людей, які, навіть перебуваючи свого часу в лавах радянської армії, згодом захищали справжні цінності свободи й людської гідності.Наприклад, про генерала Петра Григоренка — українського патріота, правозахисника, одного із засновників Української Гельсінської групи, безстрашного захисника кримськотатарського народу.Ніхто навіть не ставить серйозно питання про те, щоб колись повернути його прах в Україну.Я взагалі не переконаний, що зараз найкращий час переносити в Україну будь-чиї тлінні останки. Але якщо держава вже це робить, то варто принаймні пам'ятати про справжніх героїв, про яких наша влада чомусь не згадує.Бо будь-який популізм — чи стосується він безвідповідальності в оборонних технологіях, чи оборонної політики, чи енергетики, чи історичної пам'яті — завжди має наслідки. І ці наслідки, як правило, негативні.Вихід для сучасної України полягає в тому, щоб президент, уряд, представники парламентської більшості й представники опозиції нарешті почали відверто і чесно говорити про проблеми, які перед нами стоять, і про те, як їх вирішувати.А проблеми ці очевидні.Нам потрібна сучасна й ефективна оборонна промисловість — не як джерело корупційних потоків, а як інструмент захисту держави. Потрібне реальне планування війни, до якого необхідно залучати найкращих фахівців, зокрема й тих, кого свого часу усунули з військової служби з політичних міркувань і про кого потім забули, хоча ці люди захищали Україну на початку повномасштабного вторгнення.Нам потрібно системно думати про захист наших міст, української енергетики і взагалі всіх систем життєзабезпечення.Нам надзвичайно важливо думати про відносини з нашими союзниками, з Європейським Союзом, із сусідніми державами. Бо якщо в європейських країнах перемагатимуть ультраправі та антиукраїнські сили, а підтримка України слабшатиме, перед нами постануть ще більші загрози.Викликів дуже багато. Вони складні. І простих відповідей на них немає.Чергові заклики до чергових виборів, які під час війни ніхто, очевидно, проводити не буде, Україну не врятують.Не врятує її й піар на боротьбі з мобілізацією, який вигідний передусім Росії. Не врятує знищення авторитету ТЦК замість виправлення реальних проблем системи мобілізації. Не врятує підтримка не тих людей, які готові служити в армії та захищати Україну, а тих, хто хоче за будь-яку ціну втекти від свого обов'язку і сховатися.Читайте також: Мій прогноз: наступні пів року вирішальніНе врятує нас популізм. Не врятує боротьба з політичними опонентами замість боротьби з ворогом. Не врятує переконання, що державу можна захистити за допомогою замовних телеграм-каналів, контрольованого інформаційного порядку денного та нескінченного піару.Війна — це реальність, у якій піар рано чи пізно стикається з фізикою.Дрон летить із реальною швидкістю. Ракета має реальну траєкторію. Енергоблок або працює, або ні. Місто або має резервну генерацію, або залишається без світла і тепла. Армія або має людей, зброю і професійне командування, або не має їх.Тут неможливо підмінити результат рейтингом, телеграм-каналом чи телевізійною картинкою.Україну може врятувати тільки відповідальна держава і відповідальне суспільство. Держава, яка здатна передбачати загрози, а не лише реагувати на них після трагедій. Суспільство, яке вимагає від політиків не красивих слів і приємних обіцянок, а компетентності, чесності й результату.Бо ціна популізму під час війни — це вже не просто програні вибори чи поганий рейтинг.Ціна популізму під час війни — існування держави.ДжерелоПро автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат УкраїниРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.