Міністр у справах Ветеранів Віталій Кім може стати першим в Україні, хто позбувся посади після скандального інтерв’ю. У Верховній зареєстрували постанову про його звільнення, а звільнений з полону захисник Маріуполя Микита Татьянко – петицію на сайті Кабміну."В інтерв’ю Віталій Кім заявляв, що після завершення війни зростання злочинності та соціальної напруги через повернення військових є неминучим. Зокрема, відповідаючи на запитання про ризик того, що військові через відсутність належних можливостей для працевлаштування можуть піти у кримінал, він сказав: "Це обов’язково буде". Такі висловлювання демонструють, на моє переконання, нерозуміння специфіки ветеранської спільноти та створюють небезпечний стереотип про ветеранів як потенційну загрозу для суспільства. Міністр у справах ветеранів повинен формувати політику підтримки, інтеграції та поваги до захисників, а не публічно пов’язувати їхнє повернення до цивільного життя з неминучим зростанням злочинності", – йдеться у петиції.Утім насправді і Кіму, і журналістці варто подякувати за це інтерв’ю, адже воно нарешті привернуло увагу до проблем з ветеранською політикою в Україні. Зокрема, до потреби психологічної та фізичної реабілітації як ветеранів, так і чинних військовослужбовців, ставлення суспільства до військових, над яким треба працювати. Також знову виникла дискусія про те, чи може ветеранською політикою керувати людина, яка не має релевантного досвіду. А звідси і інша проблема – представництво ветеранів у владі (як місцевій, так і загальній) Сприйняття ветеранів як загрози для цивільнихНа жаль, з 2022 року в Україні змінилось сприйняття людини у військовій формі від героя-захисника до загрози. Наративи про те, що військові після фронту підуть в кримінал активно просували проросійські канали та блогери. І частина суспільства їх підхопила. Прикро, що представником цієї частини виявився міністр у справах ветеранів. Зокрема на питання: "Зараз говорять про ризик зростання злочинності після повернення військових, якщо вони не зможуть знайти роботу та заробляти достатньо. Наскільки ця загроза реальна?", міністр відповідає ствердно:"Це точно буде. Так було після кожної війни. Люди повертаються з певними навичками, зі зменшеним відчуттям ризику та підвищеним почуттям справедливості. Це стосується не лише криміналу, а й соціального напруження, революцій та інших процесів"... "Такі висловлювання демонструють, на моє переконання, нерозуміння специфіки ветеранської спільноти та створюють небезпечний стереотип про ветеранів як потенційну загрозу для суспільства. Міністр у справах ветеранів повинен формувати політику підтримки, інтеграції та поваги до захисників, а не публічно пов’язувати їхнє повернення до цивільного життя з неминучим зростанням злочинності", – зазначає у петиції Микита Татьянко. Насправді вся розмова Кіма з журналісткою відбувалась з позиції "ми" (цивільні) і "вони" (військові). Однак тут варто розуміти, "цивільне" суспільство теж неоднорідне. Є родичі військових, волонтери, зрештою, люди, які постійно підтримують ЗСУ в той чи інший спосіб. І вони чекають, коли їхні близькі нарешті повернуться додому. Інша частина – ті, хто заплатив чималі суми, аби уникнути мобілізації, хто заробив статки на ухилянтах чи закупівлях, пов’язаних з війною. І у цієї частини ставлення до ветеранів буде геть інше. "Проблеми будуть. Слухайте, люди повернуться з війни. Я зараз у ЗСУ. Навіть коли  приїжджаю до себе в відпустку, то з деякими людьми… я просто не розумію, чого вони себе так поводять. І скажімо, поки що підбираю слова. Бо я один на будинок. Але якщо нас прийдуть сотні тисяч, ми не будемо терпіти людей, які ховалися, коли треба було захистити державу, але намагаються нам розповідати, як  треба жити. Тоді ми всіх запитаємо, що ти зробив для тої держави? Ветерани будуть повноцінно брати участь в політичному житті, в бізнесі, в соціальному житті", – каже оборонець Донецького аеропорту, військовослужбовець 103-ї бригади територіальної оборони Олег Височанський.За його словами, суспільство має бути готовим, що ветеранам, які повернуться з фронту, потрібна буде допомога.  "Звісно, ми розуміємо, що є люди які не можуть воювати. Але вони мусять налаштовуватись на те, що хлопцям, які воювали треба буде, допомагати, чути, – каже він. – Є цілі програми. Ізраїль воює впродовж всієї своєї новітньої історії. Америка теж має колосальний досвід, як адаптовувати ветеранів до цивільного життя. Є в кого брати досвід,  хоча ми пройдемо  свій шлях".Військового треба привчати працювати з психологомВ одній частині розмови міністр наголошує на важливості психологічної адаптації ветеранів, а в іншій заявляє, що немає довіри до психологів і  "Я просто не вірю у всі ці травми, обробки" та називає це "маркетинговою історією". Тобто фактично сам знецінює роботу психологів та психотерапевтів. "Психологічні наслідки війни для військовослужбовців, їхніх родин і суспільства в цілому – це не припущення, а реальність, і масштаб цього впливу дуже великий. Щоб його усвідомити, достатньо подивитися на статистику попередніх війн, – каже військовий психолог та керівник ГО “Центр підтримки "Атлант" Андрій Омельченко. –   Активне вивчення ПТСР у сучасному розумінні почалося у США після війни у В'єтнамі, коли суспільство зіткнулося з важкими відкладеними наслідками. Саме тоді з'явилася статистика: після завершення бойових дій через суїциди, конфлікти, залежності та підірване здоров'я помирає більше людей, ніж гине на самій війні".  За його словами, аби ветерани довіряли психологам і були готові з ними працювати, їх треба привчати до цього ще від початку служби."У британській армії є хороша практика, і я вважаю, що нам треба її перейняти – дебрифінг вбудовується ще під час базової військової підготовки. Тобто, коли військовий тренується, готується, з ним регулярно проходять дебрифінги. Військові мають звикнути, що після травматичної події ми сідаємо в кружечок і обговорюємо її, – каже він. – У протоколах НАТО, у практиці США, країн Європи та Ізраїлю є базові речі: обов'язковий психологічний супровід, дебрифінг після травматичних подій і повноцінна декомпресія перед тим, як боєць повертається із зони бойових дій до родини у відпустку".За його словами, в Україні за статутом на декомпресію відводиться від трьох днів, але на практиці це часто зводиться до формальності: хлопців просто потримали три дні без реальної роботи й відпустили додому.При цьому психолог каже, що не варто впадати у крайнощі і вважати, що у кожного військового розвинеться ПТСР."Вішати на всіх захисників однаковий ярлик – шкідлива й небезпечна стигматизація. Військові – це різні люди зі своїм попереднім життям, дитинством, досвідом і вразливостями. Війна працює як підсилювач: вона загострює те, що вже було закладено в людині, і, на жаль, часто підсилює в гірший бік. Те, наскільки великим буде цей проблемний відсоток, напряму залежить від дій суспільства та держави – і працювати над цим потрібно було ще з початку війни", – каже Андрій Омельченко.Чому військових психологів бракуєПсихологія - одна з найпопулярніших спеціальностей в Україні останні кілька років. Однак Віталій Кім заявляє, що Україні бракує військових психологів (каже, що їх випускають "може 20"), але при цьому не розповідає, що робить міністерство, аби психологів, які вміють працювати саме з військовими та ветеранами ставало більше.    Андрій Омельченко підтверджує – якісних військових психологів і справді бракує. Бо звичайний "цивільний" психолог, який хоче працювати з військовими, часто проходить спеціальні навчання власним коштом. Крім того, аби зберігати статус клінічного психолога, мусить постійно проходити навчання, аби набирати відповідну кількість балів. А зарплату отримує мізерну (якщо отримує)."У нас одна волонтерка почала працювати з військовими від Міністерства ветеранів. Вона проходила різні навчання, курси, постійно у нас в супервізії. Але на пів ставки отримувала  3000 грн в місяць. Зрештою, вона пішла звідти, тому що вона більше може зробити самостійно, ніж в установі, яка платить такі гроші", – ділиться прикладом Омельченко.Він зазначає, що Центр підтримки "Атлант" виріс з однойменного добровольчого підрозділу ССО, який брав участь в обороні Києва на початку повномасштабного вторгнення."Багато фахівців, які пройшли навчання та практику в нашій організації, згодом підписали контракт і зараз служать у ЗСУ. Але навіть мотивовані спеціалісти в армії часто стають заручниками бюрократії: замість живого спілкування, дебрифінгу та декомпресії їх завалюють паперами і звітами", – каже він. Водночас саме через те, що рівень оплати праці фахівців у державній системі мізерний – неможливо залучити висококваліфікованих спеціалістів на мізерні зарплати. "Наша гаряча лінія та мобільні групи четвертий рік працюють на волонтерських засадах. І за ці чотири роки ми вже гостро відчуваємо виснаження й кадровий дефіцит: багато суто волонтерських ініціатив уже не витримали і закрилися, ми тримаємося насамперед завдяки системному навчанню та супервізії, – каже Андрій Омельченко. – Тому, коментуючи резонансні заяви посадовців про нібито "маркетинговість" психології чи неможливість виміряти її результат, скажу так: проблема браку фахівців і низької кваліфікації частини кадрів справді існує. Але вирішується вона не знеціненням професії, а діалогом із практиками. Державі потрібно не будувати кабінетні формальності, а зібрати найкращі робочі практики, які вже довели свою ефективність в Україні, систематизувати їх і масштабувати – інакше ми втратимо час і заплатимо за це занадто високу ціну".Державна підтримка і реальні проблеми ветеранів не завжди збігаютьсяУтім, проблеми є не лише з психологічною підтримкою та реабілітацією, а й з реальною соціальною підтримкою ветеранів. Не тих, які повернуться колись, після завершення війни, а тих, які уже повернулись. Часто після важких поранень, коли лікування та реабілітація "з’їли" всі бойові, а повернутись до колишньої цивільної професії немає можливості.  І найбільша проблема – у регіонах. "З одного боку є спроби держави створити систему підтримки для ветеранів. З іншого боку, це не завжди вона опирається на реальні потреби ветеранів. І коли мова йде про реалізацію ветеранської політики в регіонах, на місцях, то тут є серйозні гепи. Насамперед не здатність (чи небажання) місцевих громад синхронно швидко діяти і створювати відповідну екосистему підтримки. Тут є над чим працювати", – каже голова правління громадської організації "Ветеранс хаб Одеса",  член Ради ветеранів Олександр Голопотелюк.Тобто військовий після демобілізації повертається додому у рідне місто чи село, і часто просто не знає, на яку допомогу він може розраховувати і де її шукати."Не можна казати, що все погано, бо насправді багато чого робиться нормально, в тому в тому числі спроби автоматизувати процеси.  З іншого боку, спроба будувати мережу державних хабів, державних просторів, на мою думку, це неправильний шлях і неефективне використання серйозних бюджетних коштів. Однак одна з базових проблем – це проблема комунікації. Вона часто провалює ефект", – каже Олександр Голопотелюк.Зокрема "Ветеранс Одеса" торік провела дослідження наявності в Одеській області програм підтримки ветеранів. "Це дослідження в тому числі торкалося інформаційної доступності – як на сайтах органів місцевого самоврядування висвітлено ці можливості і наскільки це зручно. В більшості  громад на сайтах це критично погано організовано: нічого не видно, нічого не зрозуміло. Відсутність нормальної комунікації, нормальної інформаційної політики, інформаційних продуктів, це проблема. Аби це було просто і зручно, над цим треба працювати", – зазначає Олександр Голопотелюк.Друга проблема – здатність профільного міністерства не лише слухати ветеранів, а й чути їх."Хотілося б, щоб діяльність міністерства  базувалася на реальних потребах ветеранів або ще діючих військовослужбовців, а потім ветеранів. Щоб була чітка та ефективна міжвідомча взаємодія.  Насправді виникає мільйон проблем, пов’язаних з саме із поганою координацією між відомствами. На щотижневих нарадах, які проводить Ірина Верещук, часто є яскраві приклади, що з цим є проблеми. І у багатьох проблем є імена і прізвища", – каже він.На думку Олександр Голопотелюка, насамперед варто працювати над автоматизацією процесів, аби у більшості цих процесів був відсутній чиновник. Тоді буде результат. Тим часом Олег Височанський вважає, що в Україні треба докорінно змінювати систему пільг для учасників бойових дій, аби вони отримували саме ті послуги, яких вони потребують. При цьому важливо, аби людина мала можливість вибору."Я наразі військовий, а не спеціаліст у справах ветеранів. Але, скажімо, я проти різних пільг по УБД. Зробіть так, аби кожен ветеран міг раз в рік відпочити чи полікуватись там, де він хоче, а не там, куди є путівка чи вже "прикормлена" лікарня. Зробіть, щоб  хлопці, які після поранення, з інвалідністю мали належне медичне обслуговування, щоб могли  повертатись до повноцінного життя повертатися і приносити користь", – каже він. Так військовий зазначає, що держава "не потягне" роздати житло всім ветеранам, тож краще подбати кредити під пільгові відсотки. Але для цього треба, аби після демобілізації військовий отримував гідну пенсію."Мають бути пільгові кредити під 2-3% річних, аби людина могла собі купити житло і поступово виплачувати. Всілякі подачки,  типу розмитнення машин,  безплатний проїзд у транспорті чи ще щось, – не потрібні. Ви  ліпше дайте людині достойну пенсію і він сам визначить, куди він має ці гроші витратити – чи на бензин для авто,  чи на квитки в трамвай. – каже Олег Височанський. – Усі ці пострадянські пільги, я б поступово скасував і зробив би іншу систему соціального захисту і допомоги. І це мають бути програми, які будуть насправді доступні для тих людей, що свій час ту державу зберегли". Однак для того, аби політика щодо військових і ветеранів відповідала їхнім потребам, важливо, аби самі ветерани могли вливати на неї. Скажімо, у жовтні в Україні набув чинності новий закон про ВПО, у якому вперше зафіксували, що рішення щодо внутрішніх переселенців мають ухвалюватись після обов'язкових консультацій з Радою ВПО. Очевидно, консультації з ветеранськими організаціями також мають бути обов'язковими. Зрештою, виникає питання, а чи може відповідати за ветеранську політику міністр, для якого ветерани - це загрозливі "вони". Можливо, це все ж має бути людина з ветеранської спільноти. Адже багато людей, які нині у пікселі чи уже демобілізовані, до війни займали керівні посади, мали успішну кар'єру, наукові досягнення тощо. Знайти серед них достойного кандидата на посаду міністра, мабуть, не є проблемою, якщо ставити перед собою таке завдання.  Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.