І йдеться не лише про питання історії чи міграції, а насамперед про соціальну політику та економіку. І не варто вважати, що гіпертрофований патріотизм властивий лише "молодим державам", що змушені "наздоганяти піонерів прогресу". Часто буває й навпаки. Скажімо, клеймо, що мало позначати країну виготовлення товару, вперше запровадили в найпотужнішій на той час індустріальній державі, що ціле сторіччя випереджала усіх за господарськими показниками та впливом у світі. Британська поштівка початку XX сторіччя, що агітувала проти "засилля іноземних товарів" в країніБританський закон про торгові марки, який містив цю норму, був ухвалений в 1887 році урядом консерваторів на чолі з Робертом Солсбері. Який намагався таким чином заспокоїти співвітчизників-промисловців, які все гучніше скаржилися на "нечесну" конкуренцію з боку іноземних торговців та фабрикантів. Роберт СолсберіТамтешні виробники були переконані, що їхню продукцію купують – як вдома, так і за кордоном — насамперед завдяки її незмінній якості. І цю впевненість цілком поділяли й іноземні покупці. По інший бік Ла-Маншу слово "англійський" в той час було синонімом визначенню "найкращий" або "технологічніший" (англійською, скажімо, називали безпечну шпильку, винайдену насправді в США). Читайте також: Гроші для цілого світу. Не лише американська біографія долараРепутація свої власної продукції в країнах континенту (за винятком хіба що Франції) залишалася натомість так само незмінно низькою. Франц Рело, уславлений німецький інженер і дизайнер, який був членом журі на Всесвітній виставці у Філадельфії в 1876 році, дав виробам співвітчизників просто вбивчу характеристику – "дешево і погано".Каталог Всесвітної виставки у Філадельфії 1876 рокуАле тим більшою була спокуса для місцевих виробників використовувати "англійські" визначення для власних виробів, або ж навіть видавати їх за британські – з впевненістю, що в цьому випадку вони розходитимуться краще. Виробники ножів і ножиць із Золінгена, наприклад, називали їх "шеффілдськими" або виготовленими з "шеффілдської сталі". А коли британці обурювалися, "пояснювали" їм, що йдеться про сталь, виготовлену не в англійському Шеффілді, а за тамтешньою технологією, та й ножі в них насправді виходять "не гірші".Поки Сполучене Королівство насолоджувалося становищем "світової майстерні", яка виробляла понад половину світової промислової продукції, а політика вільної торгівлі відкривала для її збуту ринки інших країн – часто на шкоду їхнім власним виробникам, на це, можливо б, і не звертали особливої уваги. Проте у сімдесятих-вісімдесятих роках XIX сторіччя в Європі знову популярним став протекціонізм – в дусі ухваленого в Німеччині у 1879 році "тарифу жита й заліза". І збувати британські товари стало важче – якщо раніше темпи експорту зростали, щорічно, то тепер вони почали помітно гальмувати.Певною мірою це було логічним наслідком зростання економік інших країн та втратою Британією промислової монополії. Але англійські та шотландські промисловці воліли пояснювати свої проблеми підступами конкурентів, яким охоче підігрували їхні уряди. Тож вимагали "гідної відповіді" від міністрів Сполученого Королівства.Читайте також: Між ритуалом і повчанням. Про що насправді розповідає легенда про леді ГодівуЩоправда, зазіхати на принципи вільної торгівлі британські урядовці тоді не наважувалися – їм усе ще здавалося, що ця "курка" продовжує "нести золоті яйця". Зрештою, навіть критики фрітредерської політики остерігалися в той час вимовляти вголос дискредитоване серед британців слово "протекціонізм", ховаючись за терміном "справедлива торгівля" (англійською обидва слова – "фрі" та "фейр" - звучать схоже). Замість цього політики вирішили поставити вітчизняного покупця перед вибором – британське чи іноземне. Впевнені, що "своє" він обере навіть не з патріотичних, а із суто практичних міркувань, адже воно за визначенням мало бути якіснішим. Саме ця ідея і була втілена в законі 1887 року. Позначати при цьому мали саме країну, щоб хитруни не реєструвалися в якомусь Лондоні у штаті Огайо чи Шеффелді у Вестфалії.Німці, між іншим, цим нововведенням були обурені. Їхні промисловці називали згадку про країну походження "тавром", який привчає їхніх співвітчизників до "другосортності". Едвард Крейн, який служив у Ганновері консулом Сполучених Штатів (ще однієї країни, проти якої був спрямований британський закон), зауважував, що маркування "Made in Germany" викликало огиду навіть в тих німців, які не знали більше жодного слова англійською.Але, попри огиду, комерсанти змушені були цієї вимоги дотримуватися – якщо, звісно, хотіли продати свої вироби у Британії та її численних колоніях. А з підписанням в 1891 році Мадридської угоди позначення країни походження стало обов’язковим на міжнародному рівні. "Вільна торгівля і протекціонізм". Британська карикатура початку XX сторіччяЩоправда, на той момент вже стало зрозуміло, що надії, які британські промисловці покладали на закон 1887 року, не справдилися. Німецький імпорт до Сполученого Королівства та його заморських володінь – навіть з клеймом "зроблено в Німеччині" - лише зріс, і навіть на темпах його зростання запроваджені обмеження суттєво не позначилися.Читайте також: Машинка свободи і парі, що змінило світ за десять днівЯкщо вимушене маркування і спонукало до чогось тамтешніх промисловців та урядовців, так це до системної роботи з підвищення якості власної продукції. Саме під впливом британських німецькі виробники навчилися активно контактувати з покупцями та замовниками, підлаштовуючись під їхні потреби, іноді навіть індивідуальні. І це врешті-решт стало їх конкурентною перевагою, яку вони прагнуть зберегти й досі.Що ж до британських споживачів, то вони несподівано для себе з’ясували наскільки багато вже звичних для них товарів мають німецьке походження. А оскільки встигли переконатися в якості принаймні частини з них (при тому, що вони зазвичай і надалі залишалися дешевшими за британські) – то не тільки не відмовлятися купувати їх надалі, а й уважніше і з більшою цікавістю почали приглядатися й до інших товарів, вироблених в Німеччині. Про все це вже в 1897 році з погано прихованим острахом писав борець за "британську самодостатність" та високі тарифи (прихильники протекціонізму тоді вже не ховалися) Едвард Вільямс. Щоправда, навіть його книжка називалася... "Зроблено в Німеччині".Американська агітаційна листівка часів першої світової війниА далі сталося те, про що передбачливо писав вже згаданий Едвард Крейн – німці зрозуміли, що немає жодного сенсу відмовлятися від трофеїв, здобутих під "гордим прапором" мимоволі наданим їм конкурентом. Та перетворили колишнє тавро на своєрідний знак якості – сьогодні позначка "зроблено в Німеччині" дозволяє продавати продукцію навіть тих виробників з цієї країни, які раніше не були відомі іноземному покупцеві. Що вже казати про світові бренди німецького походження, які тримаються за неї міцніше, аніж легендарний Антей чіплявся за землю.Спеціально для ЕспресоПро автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямуванняРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.